СУЧАСНА ПСИХОТЕРАПІЯ: ДИСКУРС РЕАЛЬНОСТІ-ЯКА-КОНСТРУЮЄТЬСЯ (draft)

Віталій Климчук 

Повний текст статті: Климчук В.О. Сучасне психологічне консультування та психотерапія: дискурс соціального конструкціонізму // Практична психологія та соціальна робота. –2013. – № 2. – С. 63-68. 

 

Підходи до психологічної допомоги, її методи і техніки, як і все в сучасному світі, активно розвиваються та трансформуються. Сьогоднішні психоаналіз, гештальт-терапія, психодрама, позитивна терапія, клієнт-центрована терапія, когнітивно-поведінкова терапія чи транзакційний аналіз суттєво різняться від своїх класичних прототипів. Яскраво проявляються тенденції: 1) зближення їх загально-психологічних засад та переплетіння методичного інструментарію, незважаючи на начебто різні моделі структури особистості, її розвитку та дисгармоній; 2) пошуків способів скорочення кількості сесій без втрати якості; 3) виходу за терапевтичні межі – у організаційну, педагогічну, економічну та політичну сфери. Якщо це світова тенденція, то з чим вона пов’язана? І якщо є якась першопричина, то які ще можливі наслідки для психологічної практики?

 

Відповідь на перше питання лежить у царині зрушень у розумінні людської психіки та соціальних процесів, які свого часу отримали назву «наративного повороту» у психології, оформилися на культурно-філософському рівні у понятті постмодернізму, а на гносеологічному рівні – у концепціях соціального конструювання світу та постнекласичної раціональності. Відповідь на друге питання – випливає з відповіді на перше – поява ряду нових підходів, які на описаній основі ґрунтуються.

Соціальне конструювання реальності і психотерапія.

Кожен психолог, чи то практик-консультант-терапевт, чи дослідник-експериментатор, чи методолог-теоретик-історик, працюючи із психічною реальністю, ґрунтується на певній імпліцитній теорії психічного та системі уявлень про особистість. За К. Джердженом [8] ця теорія може бути класичною, модерною і постмодерною. Якщо теорія класична – тоді розвиток особистості, як пише Т.М. Титаренко, є «лінійно детермінованим і векторно спрямований від народження до смерті» [2, с. 8]. Така особистість існує поза контекстом (суспільством, ситуацією, значимим оточенням, читачем тощо). Вона є вмістилищем духу, сили, темних пристрастей і світлих поривань.

Некласичне уявлення про особистість (модерна особистість), виникає після доби індустріальних революцій. Така людина прагматична й експансивна, вона прагне до самоактуалізації і самореалізації, вона структурована і «технологічна». Вона займається своєю справою, йде в ногу з часом, людством, досягає цілей і ставить нові. Звісно, вона взаємодіє зі світом, - але в центрі цього світу – її «его». Недаремно так багато «само…» у модерних концепціях. Разом з тим логічний наслідок цих «само…» – самотність [3]. І класична особистість була самотньою. От тільки якщо вона у своїй самотності рівнялася до чогось духовно-вищого (богів, героїв, титанів), то модерна самотність – це самотність гвинтика у машині серед сотень таких же гвинтиків.

Постмодерна особистість із сумнівом і скепсисом дивиться на цю самотність, не розуміючи ні її вищого призначення, ні її об’єктивних причин. Постмодерна особистість занурена у інтеракційну мережу настільки, що стає її фрагментом-фракталом. Вона конституйована комунікаційною сіткою, і вона ж її конституює. Як зазначає Т.М. Титаренко, така особистість «чутлива до культурного багатоголосся, плинна, неієрархізована і контекстуальна» [2, с. 5]. Вона оповідає своє життя як історію, вплітаючи її у глобальний культурно-історичний дискурс. К. Джердженом показано, що у постмодерному світі розпадається відчуття центрованого «Я», натомість з’являється «мульти-буття», і,  відповідно, змінюється розуміння феномену ідентичності та поняття «Я-концепції» - вони стають не-фіксовані, набувають діалогічності.

Так, метафорично – ідентичність класичної особистості – це даність,  модерної – те, що відстоюється, а постмодерної – те, що оповідається; народжується і вмирає у діалозі зі світом. Класична особистість на реальність не зважає, модерна – їй протистоїть/використовує, а постмодерна – її конструює.

Таким чином, ми підійшли до базового поняття – соціальне конструювання (П. Бергер, Т. Лукман, К. Джерджен) [1, 8]. Ґрунтовно висвітлив основні ідеї соціального конструкціонізму К. Джерджен [8]. Він пише, що те, що ми вважаємо світом, суттєво залежить від того, як ми до цього підходимо, і цей підхід залежить від соціальних стосунків, частиною яких ми є. Саме в цих стосунках ми у той чи інших спосіб конструюємо світ. Саме у стосунках світ стає для нас тим, чи, чим він є. Соціальний конструкціоніст не каже «Немає нічого» або ж «Не існує реальності». Важливо зрозуміти – коли люди визначають реальність – смерть реальна, чи тіло, чи сонце, чи крісло, на якому вони сидять, – вони говорять із індивідуальної точки зору. В певній розмові ми можемо знайти багато чого неправильного у світі – щоденний стрес, нестача коштів та можливостей тощо. В іншій розмові ми знаходимо захоплення, ентузіазм і надію. Реальність, у якій ми живемо, є наслідком спілкування, в яке ми включені. Підсумовуючи, він виділяє п’ять позицій, які характерні для цього прихильників ідеї соціального конструювання світу: 1) Спосіб розуміння світу не заданий нам сам по собі; 2) Способи, якими ми описуємо і пояснюємо світ, є наслідками наших стосунків; 3) Конструкції набувають своєї значимості внаслідок своєї соціальної корисності; 4) Так, як ми описуємо і пояснюємо, так ми й окреслюємо своє майбутнє; 5) Рефлексія щодо наших «прийнятих-без-доказів» («взятих-на-віру») світів є життєво необхідною для нашого майбутнього добробуту.

Відтак, можна виснувати – кожен зі способів концептуалізації особистості, психіки, реальності, призводить до вибору певного практичного підходу до консультаційно-терапевтично-наукової роботи. Із соціально-конструкціоністської точки зору Б. Міллікен [12] визначає психотерапію як спосіб, за допомогою якого наші власні соціальні конструкції розглядаються і вдосконалюються раціонально.

Додаткова інформація